«Що не знають дилетанти?» Відповідь І. Костенко, М. Остапенко

Нещодавно з’явилася чергова публікація Ірини Костенко та Марини Остапенко “Що замовчують екскурсоводи у Києво-Печерській лаврі (до 300-ліття великої лаврської пожежі)”, в якій вони висувають низку претензій до “лаврських екскурсоводів” (так шановні автори, вочевидь, іменують співробітників Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника). На цей раз їм інкримінується вже не сама дія: спотворення історії Печерської лаври, а умисна пасивність – замовчування фактів, що стосуються цієї самої історії. Допис, як завжди, містить цілу низку неточностей (авторки навіть не спромоглись уточнити ім’я академіка Шахматова), пересмикувань, суперечливих тез і відвертих фальсифікацій. Розглянемо лише основні тези наших опонентів.

 

1. Велика лаврська пожежа, ініційована Петром I

Автори наполягають, що “Лавру підпалили посланці з Москви, які були одягнені як ченці”, цитуючи київського історика Ігоря Гирича, що в свою чергу посилається на архів київського протоієрея П. Лебединцева. За легендою (Василевський П. Цар Петро І і Києво-Печерська лавра // День. 2000. № 107. 16 червня.), цей священик зберігав “сповідні записки” із зізнаннями в умисному підпалі монастиря, отримані від одного зі своїх пращурів, що “з ХVII століття приймав таїнство сповідей від тих (лаврських) монахів”. Таємничі “записки” пізніше буцімто потрапили до рук наркома освіти Миколи Скрипника, а останній показував їх своєму приятелеві О.М. Кисельову, керуючому справами РНК УРСР.

Однак вся ця версія шита “білими нитками”. Ніяких “свідчень очевидців пожежі, що зберігалися у Петра Лебединцева”, не існує, принаймні ще ніхто не зміг пред’явити їх на живо, а не з чуток. Людини на прізвище Кисельов в апараті уряду УРСР теж ніколи не існувало. Скрипник, як пересічний адепт націонал-комунізму, завжди виявляв “нещадну боротьбу проти всіляких чужих ворожо-клясових антиленінських “теорій” та впливів на фронті національно-культурного будівництва” (читайте тогочасну радянську пресу). Окрім того, рід Лебединцевих бере початок лише з середини XVIII ст., при чому жоден священик з цієї родини ніколи не мав відношення до Печерської лаври, а отже не міг сповідувати лаврських ченців (це входило в обов’язки штатного духівника, що обирався виключно з місцевої братії). Згідно церковним правилам сповідні записки завжди знищуються після служби, оскільки їх зберігання є відвертим порушенням таїнства сповіді й карається відлученням. Зрештою, весь “архів Лебединцева” складав лише його власноручні записи, що нині зберігаються в Інституті рукопису НБУВ. Ніяких свідчень про лаврську пожежу 1718 р. в ньому не має.

Автори роблять погану послугу Iгорю Гiричу, посилаючись на його неавторизовані i неверифiковані припущення, в яких він надміру захоплюється конспірологічними сюжетами.

 

2. Церковна незалежність Печерського монастиря і Київської митрополії впродовж багатьох століть

Це твердження не відповідає дійсності, оскільки Київська кафедра з моменту свого заснування і впродовж подальших 700 років лишалася провінційною єпархією Константинопольського патріархату і всі призначення на неї затверджувалися виключно грецькими першоієрархами. Більшість предстоятелів кафедри у домонгольські часи були греками й відстоювали інтереси візантійських можновладців. За три перші століття існування Київської митрополії лише три її предстоятелі були місцевими вихідцями (Іларіон русин, Климент Смолятич, Кирило).

Печерський монастир з останньої третини XII ст. також перебував під ставропігією Константинополя, що позначилося на його внутрішньому устрої. Зокрема, на печерського архімандрита Полікарпа в 1168 р. було накладено сувору єпитимію через суперечку з приводу постування. В 1643 р. грецькі патріархи відмовилися затвердити катехізис (символ віри) київського митрополита Петра Могили, доки до нього не були внесені суттєві догматичні виправлення. Таким чином ідеалізація юрисдикційного статусу Київської митрополії і Печерської лаври в епоху середньовіччя є безпідставною. Низка ж постулатів на підтримку цього уявлення (“київські митрополити були цілком незалежними, рівними з московськими патріархами”, знову з посиланням на Ігоря Гірича) є взагалі безглуздою. Митрополія у Києві ніяк не могла зрівнятися у правах з жодною патріаршою кафедрою будь-де (байдуже у Москві чи Константинополі), оскільки її предстоятель займав нижчий духовний сан.

Згадка про навмисне спотворення (скорочення) титулу Петра Могили в музейній експозиції також є звичайнісіньким пересмикуванням, оскільки владика користувався в побуті саме таким підписом: “Петръ Могила архiепископъ митрополитъ Кiевскiй рукою власною”.

Варто згадати й про те, що в ктиторському грецькомовному напису Петра Могили у відбудованій ним церкві Спаса-на-Берестові стоїть взагалі лаконічне: “Петро Могила, архієрей Божий”.

 

3. Згадка про те, що передача Москві Київської митрополії відбулася за допомогою хабара

Автори допису підкреслюють, що перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московської патріархії відбувся із порушенням канонічного права. Не заперечуючи сам факт дачі хабара, необхідно відмітити, що тут цілковито ігнорується політична обстановка, в якій розгорталися згадані події. “Гріховне падіння” грецького духовенства, що під турецьким натиском спочатку було змушене піти на віросповідне зближення з католицьким Заходом (Флорентійська унія 1439 р. та подальші події), а потім взагалі підпало під владу “поганого нехристиянського царя” (завоювання Константинополя османами в 1453 р.) призвело до перегляду ставлення до візантійського благочестя у православному світі. З другої третини XV ст., руські архієреї починають відмежовуватися від “грецької пагуби”: “Гречьское царство разорися и не созиждется…, понеже они [греки] предаша православную греческую веру в латинство”.

Водночас у Східній Європі визрівають відцентрові тенденції, зумовлені прагненням місцевої еліти до повного політичного суверенітету і небажанням бачити на чолі своєї церкви предстоятеля, поставленого “во области безбожных турков”. Таким чином “розлучення” із Константинополем було лише справою часу, а дискримінаційна політика уряду Речі Посполитої у відношенні до “схизматиків” просто унеможливили інший сценарій розвитку подій. У православних в Україні стояв насправді вибір між втратою церковної автономії і повною втратою самої батьківської віри. Поляки, як відомо, обрали шлях ліквідації православної ієрархії, призвівши до того, що після 1612 р. в їх володіннях не лишилося жодного православного єпископа. За цих обставин дійові особи були представлені лише сторонами конфлікту і ситуативними союзниками, і ніхто не міг передбачити, як буде розгортатися національно-релігійне протистояння. Спроба ж висвітлити вказані події однобічно, чорно-білими фарбами, позбавлена будь-якої правдоподібності.

 

4. Втрата під час пожежі 1718 р. монастирського архіву підірвала економічну самостійність обителі

Попри офіційну заяву про загибель під час пожежі “государевых крепостей” (тобто грамот на володіння нерухомим майном), лаврська депутація, що відвідала Петербург в 1722 р., раптом визнала, що хоч обитель їх згоріла “безостатку”, але “на другижъ тои киево-печерской обители маетности, села, деревни, мельницы, озера, в рѣках рыбные ловли, всякіе угодья сыскались письма, оставшиеся послh бывшаго в тои печерской лавре пожару частью нѣкоторые подлинные а с иных списки” (Яремич С. Памятники искусства XVI–XVII ст. в Киево-Печерской лавре // Киевская старина. К., 1900. Т. 69. Июнь. Отд. 1. С. 381).

Посилання на те, що в монастирі зберігалися “древні грамоти попередніх патріархів константинопольських, майже за 500 років”, ґрунтується на сумнівному свідченні арабського мандрівника Павла Алеппського (середина XVII ст.), що навряд-чи розумів мову показаних йому документів, бо володів лише арабською. Набагато ймовірніше припустити, що давні лаврські акти загинули у XIII–XV ст. після спустошливих нападів кочівників.

Твердження про ліквідацію економічної незалежності Лаври російськими царями внаслідок секулярної реформи 1786 р. є надмірним перебільшенням. У Печерського монастиря навіть після секуляризації (що в цілому зберігала прогресивний характер, сприяючи духовній емансипації суспільства) лишалося 3000 десятин орних земель та близько 1000 десятин сінокосу тощо. Мабуть, зайве перераховувати тут все нерухоме майно Лаври, але її статки в грошовому еквіваленті становили в банківських вкладах у 1850 р. 687 387, а в 1895 р – вже 1 817 212 рублів. Заява ж, що “монастирський штат поповнили російськими офіцерами” є сміховинною, якщо переглянути формулярні списки лаврської братії – більшість ченців походили з селянського середовища.

 

5. Мовно-лінгвістичні фантазії

Вказуючи на “національні (себто українські) основи Печерської лаври”, які буцімто замовчують “лаврські екскурсоводи”, автори допису забувають, що ані в часи Київської Русі, ані в Польсько-Литовську епоху в українських землях ще не існувало граматично унормованої мови. Тому будь-яка вибірка слів з літописів, агіографічних творів чи будь-яких інших писемних джерел не може вважатися репрезентативною. Дійсно, в Печерському патерику (приміром за Касіянівською II редакцією 1462 р.) згадується Марко, але там також присутні Мойсей (не Мусій), Никита (не Микита), Василій (а не Василь). А княгиня Ольга згадується в напису XIII ст. на стіні Софійського собору саме як “Елена”, а не “Олена” (графіті № 46 – Высоцкий С.А. Древнерусские надписи Софии Киевской. Вып. 1. XI–XIV вв. К., 1966. С. 90-91). Апеляція до епіграфічних пам’яток XVI ст. теж не може вважатися коректною: слово “року” (родовий відмінок) на могильній плиті є полонізмом (походить від польського “rok”) – в Давній Русі ця фраза звучала б як “в лѣто”.

Слово “пещера” з’являється в церковнослов’янській мові (як уніфікованій літературній (не розмовній!) мові освіченого прошарку) ще за часів Київської Русі, а до неї потрапило із лексикону свої попередниці, старослов’янської мови (найдавнішої писемно-літературної мови слов’ян, що побутувала в дунайсько-балканському регіоні в IX–X ст. і дала початок регіональним мовним діалектам місцевих слов’янських народів). Згідно “Slownika jazyka staroslovenskeho” (Praha, 1982, t. 3, s. 30), в IX–X ст. мали рівноцінний ужиток одразу три словоформи згаданого терміну: “печера”, “пещера”, “пештера”. Так що полеміка з цього приводу цілковито безглузда.

Twitter icon
Facebook icon
Google icon
StumbleUpon icon
Del.icio.us icon
Digg icon
LinkedIn icon
MySpace icon
Newsvine icon
Pinterest icon
Technorati icon
Yahoo! icon
e-mail icon